Ця неймовірна авторка бестселерів Регіна Бретт, переживши складні випробування онкологією, нагадує про найважливіше і найбільш цінне у житті кожного з нас.
Час від часу мусимо нагодувати себе, свою душу. Це просто: шматок шоколаду, свічки чи музика. Намагаючись встигнути зробити усі справи для інших, ми занедбуємо себе. В цьому випадку варто зробити собі кокон. Для мене – це, наприклад, кілька хвилин послухати музику. Бо ремонтувати свої гаджети, ноутбуки ми спішимось одразу, а себе? І, як на мене, це аж ніяк не вияв егоїзму, але – турботи про себе.
Щоб слоган “найперше полюби себе” не залишився просто висловом, варто користуватись дрібними кроками, які можеш зробити для себе. Перше, що можеш зробити вранці – це бути вдячним за новий день, новий старт. Може через те, що я вилікувалась від раку, для мене кожен день є особливо цінний. Роблю так щоранку.
А потім – заглядаю в дзеркало. Колись завжди собі дорікала – щось вискочило, волосся не таке, зморшки. Зараз уже не роблю цього. Дивлюсь на себе і кажу: люблю себе. І це насправді діє, лише варто спробувати. І мені було складно привчити себе, однак це дуже дієва річ. Говори до себе: люблю себе, незважаючи на вік, статус інше.
Я довго у своєму житті виконувала роль супермена, може через те, що виростала в сім’ї, де нас було одинадцятеро. Однак прийшов час, коли я зрозуміла, що це підриває моє здоров’я. Тоді я, молячись, сказала: Боже, Ти – Супермен, а не я. Я – Регіна. А потім, придбавши собі костюм супермена, порізала його на дрібні кусні і розіслала усім рідним і близьким, ким опікувалась. Написала їм, що мушу зайнятись собою. І яким здивуванням для мене було, коли мої брати і сестри приїхали до мене з візитом, а троє з них зателефонували перед тим, питаючи, чим можуть допомогти.
Бо і справді важко перестати грати роль супермена. Бо наше его прагне утверджуватись, ми хочемо встигнути зробити все, щоб нас визнали, повалили, щоб ми були найкращі. Але чому не дати можливості комусь бути найкращим також? Стати відкритим для того, щоб давали нам, а не ми? Отримувати любов складно, бо твоя позиція – не сила, а безсилля.
Треба навчитись вибачати собі, але це дуже складний шлях. Якщо хтось зранив тебе у дитинстві чи коли-небудь пізніше, то треба, щоб пройшов час. Переживши кілька разів згвалтування, я була змушена відновлюватись декілька років. Якщо зломиш собі руку, то не залишаєш її без догляду: спочатку гіпс, потім ще реабілітація. Багато людей живуть зі зламаними серцями, але й для цього також є лікарі. Варто звернутись по допомогу, а потім самому стати джерелом оздоровлення для інших.
Пробачення і справді пов’язане з любов’ю. Це не означає, що, пробачивши кривдника, я сідатиму з ним за святковий обід. Йдеться про те, щоб не тримати болю в собі і не генерувати зла і ненависті, яких і так доволі у світі, і які шкодять нам самим насамперед.
Терпіння для мене не є єдиним способом дістатись до неба, не є самоціллю. Однак в кожного з нас бувають уривки життя, коли маємо випробування. Мабуть, не варто робити якісь пережиті негаразди центром свого життя і постійно акцентувати на них: хтось розбив твоє серце, а ти через п’ять років розповідаєш про це сотій людині. Я робила так: імена всіх своїх кривдників написала на аркуші паперу, принесла і сказала: Боже, віддаю Тобі їх.
На моєму нічному столику стоїть велика банка щастя – найбільша, яку мені вдалось знайти. І щодня я вкидаю туди записані найщасливіші моменти свого дня. І це не якісь космічні речі. Це щоденні моменти щастя, яких ми дуже часто просто не зауважуємо. Наприклад, я пішла до цукерні і, купивши два тістечка, поділилась одним із жінкою, що сиділа на лавці. Не знаю, чи смакують їй такі тістечка, але мені здалось, що з ним вона почуватиметься дещо щасливішою, ніж без.
Переклад Тетяни Трачук
